Арабська весна: 10 років потому

Замість демократичних перетворень вона принесла цьому регіону автократичні контрреволюції, жорстокі репресії, економічну стагнацію і все більшу нерівність. Незважаючи на існування народного руху за зміни в Судані, Алжирі, Іраку та Лівані, оптимізму з приводу їхнього успіху мало.

Але тоді, в грудні 2010 року, молодий тунісець Мохаммед Буазізі підпалив себе на знак протесту проти корупції та переслідувань, спровокувавши повстання проти президента Зіна аль-Абідіна Бен Алі, який втік до Саудівської Аравії. Заклики до розширення економічних можливостей та проведення демократичних реформ керували цим рухом. Вуличні протести знайшли масову підтримку в Єгипті, Лівії, Бахрейні, Ємені та Сирії.

Величезне населення Єгипту і його вплив в регіоні надали подіям там центрального значення. У лютому 2011 року президент Хосні Мубарак пішов у відставку й передав свої повноваження військовим. У 2012 році були організовані вибори й обраний уряд Мухаммеда Мурсі, пов'язаного з "Братами-мусульманами", але на наступний рік його було повалено військовими на чолі з генералом, а нині президентом, Абдель Фаттахом ас-Сісі.

Доля Мурсі сформувала центральне питання, що лежало в основі цих повстань: яка роль ісламського руху, і чи є він провідником режиму або демократичних змін? Те, що йому не можна довіряти, стало уроком, засвоєним єгипетськими військовими в ході жорстокого зміцнення авторитарної влади за останні дев'ять років.

Їх підтримали Саудівська Аравія та інші монархії Перської затоки, які побоюються приходу до влади "Братів-мусульман" і пов'язаних з ними груп в інших державах.

Те, що ці зв'язки спираються на крайні ісламські рухи, з якими необхідно боротися, стало лейтмотивом для цих реакційних арабських режимів, а потім і для сирійського уряду, що зіткнувся з величезним повстанням, яке переросло в громадянську війну.

Це викликало побоювання Сполучених Штатів і європейських держав з приводу регіональної стабільності й тероризму. Міжнародне втручання в Лівії і Сирії трансформувало арабські повстання в геополітичні конфлікти за владу, територію і контроль над міграцією.

У довгостроковій перспективі економічні та демократичні вимоги мільйонів молодих людей про краще життя на Близькому Сході триватимуть і навряд чи ослабнуть.

Реформи блокують вкоренілі режими та еліти. Але ті, хто підтримує ці народні вимоги, повинні засвоїти уроки Тунісу, згідно з якими успішні політичні зміни без економічного процвітання – це поганий і неповний рецепт реальних перетворень.

Переклад статті The Irish Times підготував Ярослав Супрун.