Білорусь: крізь репресії до демократії

Понад чотири місяці з моменту першого масового протесту через сфальсифіковані президентські вибори білоруський продемократичний рух не збирається зупинятися. Щотижня по всій країні проходять нові мітинги й все більш винахідливі демонстрації. Їхні вимоги прості: чесні вибори, звільнення політичних в'язнів і припинення насильства з боку режиму.

Диктатор Олександр Лукашенко залишається безкомпромісним, але явно втратив будь-яку легітимність. Після 26 років повного контролю над країною він став повністю залежним від лояльності силових структур. Вони допомагають йому залишатися при владі, але тактика терору, яку вони застосовують, вже не здатна змусити замовкнути білоруський народ. Замість цього жорстокість режиму сприяє національному пробудженню і створенню нової Білорусі. Прагнучи підкорити населення, Лукашенко тим самим мимоволі відштовхує білоруський народ від радянського минулого до європейського майбутнього.

Нинішнє насильство режиму не є чимось новим для Білорусі. Навпаки, воно занадто знайоме і вже давно є улюбленою відповіддю влади на заклики до демократичних перетворень в країні. У грудні 2010 р. десятки тисяч людей зібралися в центрі Мінська, щоб висловити протест проти фальсифікації президентських виборів. Співробітники ОМОНу тоді за лічені хвилини розігнали великий натовп, застосувавши надмірну силу. Жорстокість репресій 2010 року приголомшила багатьох білорусів. На наступний день центральні площі Мінська та інших великих міст залишалися порожніми.

Однак цьогоріч все було зовсім по-іншому. Протистояння фактично почалося задовго до дня голосування і супроводжувалося масовими арештами опозиційних сил і демонстрантів. На той час, як кампанія почалася, всі потенційні суперники Лукашенка були ув'язнені або вигнані з країни. Протягом пізньої весни й початку літа по всій Білорусі також спостерігалося все більше прагнення до змін серед населення, втомленого від державного терору й авторитарної стагнації.

Коли режим дозволив вступити в президентську гонку Світлані Тихановській, яка здалася цілком нешкідливою конкуренткою, суспільство, незважаючи на відсутність у неї політичного досвіду, згуртувалося навколо її кандидатури. Можливо, Тихановська й не була сильним кандидатом на пост глави держави, але вона виявилася ефективною фігурою в лавах опозиційного руху, який незабаром охопив увесь народ. За тижні, що передували голосуванню, Тихановська збирала десятки тисяч людей на передвиборчі мітинги.

Реакція Лукашенка на загрозу масових акцій була прямолінійна. Він застеріг, що білорусам слід пам'ятати горезвісний Андижанський розстріл 2005 року в Узбекистані, коли сили безпеки вбили сотні протестувальників. Коли білоруси вийшли на вулиці в ніч на 9 серпня, незабаром стало ясно, що Лукашенко не блефує. У перші дні протестного руху силовики застрелили беззбройного демонстранта в Мінську. По всій країні були затримані тисячі людей, багато з яких зазнали тортур і систематичних порушень прав людини. Навіть за стандартами режиму реакція була драконівською.

В останні місяці репресії не припинялися. Але замість того, щоб залякати білоруський народ і змусити його замовкнути, вони поставили його перед неминучим вибором. Якщо раніше багато білорусів вдавали, що не помічають авторитарні реалії режиму Лукашенка, то з літа 2020 р ескалація державного насильства змусила людей замислитися над майбутнім країни.

Тактика терору, яка виявилася настільки успішною у 2010 р, у 2020 р провалилася. Натомість найбільш масштабні репресії в сучасній європейській історії лише зміцнили переконаність в тому, що сьогоднішня Білорусь потребує кардинальних змін. Поки що далеко не ясно, коли і як саме вони відбудуться, але настільки ж очевидно, що шляху назад до старого статусу-кво вже немає.

Переклад статті Atlantic Council підготував Ярослав Супрун.