Відносини Європи і США: провести межу автономії

Під час президентства Дональда Трампа європейці були змушені зайнятися пошуком своєї суб'єктності, в результаті чого був зроблений висновок, що, Європа повинна "взяти свою долю у свої руки". Іншими словами, стати більш незалежною від Сполучених Штатів.

Але як саме вона могла цього домогтися і в яких аспектах своєї діяльності? Дискусія була зосереджена на двох концепціях: "стратегічній автономії" і "європейському суверенітеті". Обидва поняття розпливчасті і, хоча використовуються як взаємозамінні, вони все-таки різняться.

Концепція стратегічної автономії з’явилася у відповідь на невизначеність, спричинену обранням Трампа, щодо давно існуючих гарантій безпеки США для Європи, зосереджених в основному на оборонній політиці та майбутньому НАТО. Вона висловлює ідею про те, що Європа (і зазвичай, але не завжди Європейський Союз) повинна меншою мірою залежати від США в гарантуванні своєї безпеки.

Ідея ж європейського суверенітету виникла через тарифи на імпорт алюмінію і сталі, введені адміністрацією Трампа щодо ЄС і Китаю, і через непрямий вплив на європейців нових санкцій, накладених на Іран у 2018 році, які колишній шведський прем'єр-міністр Карл Більдт розкритикував як "масований напад" на європейський суверенітет. Хоча цей термін і складно визначити, він висловлює ідею про те, що Європа – в даному випадку ЄС – також повинна бути більш незалежною від США в економічній політиці.

У світлі останніх подій стало ясно, що ЄС прагне саме до європейського суверенітету, а не до стратегічної автономії. Друга концепція знаходить менше підтримки всередині ЄС (проти неї Польща й Німеччина), ніж перша – але в той же час стратегічна автономія має багато прихильників у Франції. Як наслідок, спроби розвитку оборонних ініціатив ЄС практично не просуваються.

Крім того, ЄС є набагато слабшим гравцем у сфері безпеки, ніж в економічній політиці, що робить стратегічну автономію набагато менш реалістичною метою. Тим часом обрання президентом США Джо Байдена, прихильного цілісності НАТО, усунуло невизначеність щодо відданості Вашингтона європейській безпеці та знизило гучність голосів в Європі, які виступають за стратегічну автономію.

Продовжуючи залежати від США в питаннях безпеки, ЄС хоче протистояти їм у таких галузях, як торгівля, інвестиції, енергетика й технології. Але чи дозволять США йому це зробити? Деякі чиновники адміністрації Байдена вважають трансатлантичні відносини самоціллю і хочуть перш за все відновити їхню міць.

Але ті, хто зосереджений на досягненні американських цілей в інших частинах світу, бачать в цих відносинах лише прагматизм – для них Європа тільки ланцюжок в механізмі досягнення цих завдань, і тому вони готові чинити тиск на ЄС, якщо це буде потрібно.

Китай – найважливіше питання у відносинах ЄС і США. З обранням Байдена великі надії покладаються на побудову спільної трансатлантичної політики щодо Пекіна. Але ЄС поспішив укласти Всеосяжну угоду про інвестиції з КНР навіть після того, як радник Байдена з питань національної безпеки Джейк Салліван виступив у твіттері із закликом до європейців про "попередні консультації з приводу наших спільних побоювань щодо економічної практики Китаю".

Те, що ЄС поспішно підписав угоду, обурило деяких членів команди Байдена, але відповідь багатьох європейських політиків полягала в тому, що їм не потрібно питати дозволу в США на підписання інвестиційної угоди з Китаєм – іншими словами Європа ясно продемонструвала важливість свого економічного суверенітету.

Переклад статті Chatham House підготував Ярослав Супрун.